Деякі зустрічі відбуваються не вчасно...
Зараз я дуже гарно розумію, що інколи, щоб стосунки склеїлися, і далі вже розвивалися природним чином, потрібна крапля везіння.
Не все повністю залежить від нас. Але - рівно стільки, щоб перестати битися з неминучим, залишаючись при цьому біля керма корабля під назвою "Власне життя".
Про ці опорні для мене усвідомлення і буде моя наступна розповідь.
Я довго не наважувалася писати про цього чоловіка. Надто яскраві були для мене ці два дні. Занадто гострі. Дуже особисті. Вразливо говорити про таке. Але і тримати в собі вже нестерпно. Як і рішення писати "у стіл".
Тим паче, що саме сьогодні я змогла усвідомити сенс того, що сталося. І тисячі пазлів склалися у картину, яка мені дуже сподобалася. І цю красу побаченого я нарешті готова показати.
Показати саме тобі.
*****
Новий рік пройшов максимально невдало. Моє романтичне побачення у новорічну ніч не виправдало моїх очікувань. І вже о 7.00 я прокинулася від похмілля власного розчарування із присмаком почуття провини. Стан був настільки огидним, що я вирішила сховатися від нього в свій мобільний. Однак, не дивно, що у новорічний ранок о сьомій усі мої знайомі ще спали.
Не спав лише він! Ще не знайомий, але вже мій рятівник: "Рятівник із Тіндера!" - весело прошепотіла я, бадьоро продовжуючи спілкування, яке зав'язалося о сьомій.
Він був, як склянка мінералки з холодильника в посушливий ранок, після дуууууже веселої вечірки.
Мій "Рятівник із Тіндера", назвемо його Юрою, теж не спав. І зрадів моєму ранньому онлайну на сайті не менше за мене. На будильнику було лише 7.15, а ми вже були захоплені новорічною грою. Гра називалася: "Де зустрітися двом жайворонкам у новорічний ранок?".
Ох, як же це було чудово! У розпал зими відчути себе кішкою, яка кричить біля зачинених вхідних дверей, бо відчула, що березень вже надворі. І тепер не хоче ні хвилини залишатися у нудній квартирі. Від якої віє смертельною нудьгою і самотністю, яку принесла ця зима...
Прекрасно, на контрасті з невдалою новорічною ніччю, перетворитися із розчарованої та втомленої жінки, якій скоро сорок, у юну діву, років двадцяти.
Жодного любовного похмілля, а тільки метелики в животі та грайливий настрій. Бажання спокушати, витворяти, нічого не чекаючи у відповідь.
Чудово відкрити в собі щось таке підліткове: коли здається, що ціле життя попереду! При цьому не хочеться втрачати жодної хвилини! Тільки жити-жити-ЖИТИ! До останнього подиху... ЖИТИ...
Юра заїхав до мене вже о 8.30. Я вибігла до нього зовсім не зібрана: не нафарбована та не причесана. У теплих колготках під старими джинсами. Зате з величезною валізою новорічних костюмів.
Від нього смачно пахло свободою, невимушеністю та мандаринами! Я одразу понюхала його за вухом. А він понюхав моє розпатлане волосся, сказавши, що йому смачно пахне мій шампунь. Ми засміялися. Цілком незнайомі один одному люди, але в чомусь вже дуже і дуже свої.
Звичайно ж я знала, що таке швидке зближення не дуже гарний спосіб для знайомства. Але тоді я не хотіла гальмувати. І виявилася правою! Не жалкую. Тому, що за останні роки мені не було так легко і світло. Ну, і як виявиться далі, ця зустріч мене дуже змінила. Допомогла стати ще більш собою.
..
Тоді, 1 січня, напередодні війни, ця зустріч була, як подарунок. Було відчуття, що ми знайомі тисячі років, але з якихось причин останніх років сто не бачилися. І тому дуже скучили, а тепер поспішаємо надолужити.
Дааааа, це максимально відповідне слово до нашого стану. Ми обидва скучили за близькістю тому, що виявляється довго були самотні...
Далі було неймовірно легке та повне задоволення спілкування до самого вечора. Це було схоже на казку. Бо будь-яке слово, рух, дотик і навіть вчинок давалися легко та невимушено. Наче безплатно.
Ми не могли наговоритись, насміятися, натанцюватись. То був дуже довгий і водночас несправедливо короткий день. Просто ми обидва зголодніли. І нам було мало... Мало один одного, та дуже добре разом.
Потім він відвіз мене додому. Я сама попросила. Ми важко прощалися, бо не хотіли один одного відпускати. Я увійшла до залишеної мною зранку квартири. Квартира виглядала наче з далекого минулого. І тоді я зрозуміла наскільки за ці десять годин змінилася сама...
Я ледве заснула від любовного збудження. І звичайно ж тієї ночі писала йому вірші. Багато віршів...
Далі нам було подаровано ще одну зустріч. Я спеціально пишу "подаровано", тому що було відчуття, що ні я, ні він не керуємо своєю долею. І саме це і зробило наш роман таким чарівним. Він виглядав, як подарунок, але був посланий як дар. Бо подарунок - це те, що безплатно. А дар - те, що потрібно випробувати, освоїти, приборкати.
Особисто мені наша зустріч була дана, як ліки, дія яких настає дуже повільно. І стає відчутною лише з часом. Маючи повільний і поступовий ефект, ця пігулка зцілювала моє серце через біль і любов. Потрібно було чимало часу, щоб ці почуття, що вивільнилися, прийняти й зрозуміти.
А далі ... Кохати знову, але вже ожилим серцем. Хай не його. То спочатку знов покохати себе...
Друга зустріч була зовсім іншою. У ній було менше нерозсудливості та пристрасті, але багато душевних розмов та близькості від впізнавання один одного не тільки через успіхи та перемоги, а й - через невдачі, обмеження та біль.
...
Того вечора ми показали один одному, як надколоти наші серця. Обидва були трохи збентежені та налякані. Але все одно тримали один одного за руки. Ми, як і раніше, були мало знайомі, але не були чужими: ні секунди, ні хвилини, ні години, ні дня. Тоді я зрозуміла, що поняття "свій" і "чужий" приходить з ірраціональної зони. І для цього відчуття не важливі ні статуси, ні спільне минуле, ні час, проведений разом. Для ірраціонального є лише "тут і тепер" та довіра. Довіра звичайно передусім собі.
Він знову відвіз мене пізно вночі додому. Я того вечора нічого не відчула. А він уже почав потроху йти ...
Перед сном він написав мені, що я забула свій термокухоль. Я напружилася. Це було різко...
На ранок він привіз мені мою кружку. Тоді я вперше відчула поряд з ним свою ніжність недоречною та надто гарячою.
Коли я зайшла додому і відкрила термокухоль, щоб його помити, то побачила там жменьку моїх улюблених цукерок. Я посміхнулась. Але в серці вже прокидався сум і туга. Він почав йти. А я не була до цього готова...
Я відчувала його віддалення. З дорослого чоловіка, який мене вразив своєю красою, силою та сміливістю, він перетворився на маленького хлопчика, який кличе та відштовхує одночасно. Мені було боляче. Я надто добре пам'ятала ті два дні та зовсім не хотіла його втрачати, відпускати.
Але довелося...
Він не міг знайти час на зустріч. Спілкувався лише у повідомленнях. Все було так зрозуміло. Але мені було боляче, і я не могла відпустити.
І тоді я вирішила сказати про свої переживання, розуміючи, що навряд чи зустріну взаємність у відповідь. Навіщо тоді казала?
Дуже часто мої клієнтки обговорюють зі мною своє небажання говорити чоловікові про свої почуття, якщо очевидно, що не буде взаємності.
"Мої почуття йому не потрібні!" - образливо відповідали жінки на моє: "Зроби це для себе! Вияви себе. Розкажи. Запитай із турботи про себе, а не з думками про нього".
Того дня настав час і мені наслідувати свою ж пораду.
Мені було соромно. Я боялась. Але я відчувала величезну цінність того, що відбувалося зі мною. І мені важливо було знайти вихід цим почуттям. Розповіді подругам та терапевту не допомагали. Мені був потрібний саме він!
І тоді я сама набрала номер і сказала, що хочу поговорити. Я гнала від себе думки та поради подруг: "Катю, ти нав'язуєшся!" , "Май гордість!" "Ти ганьбиш себе, цим з'ясуванням стосунків!", "Не виноси чоловікові мозок! Вони цього не люблять!".
Я гнала від себе ці сором'язливі фрази, тому що мені була цінна моя вразливість, що ожила! Вона зробила мене цілісною та знову живою! І я не хотіла її втрачати за жодних обставин. Його відмова вже не була здатна знов приспати те що в мені ожило.
- Юра, ти мені подобаєшся. Я б хотіла тебе й надалі впізнавати. Мені важливо, що відбувалося з нами ці два дні. Ти мені багато дав. Але я бачу, що ти змінився. Чи хочеш ти продовжувати те, що почалося у нас того новорічного ранку?
Кілька секунд тиші. Але в ці секунди, через його уривчасте дихання в трубці, я відчула, що він повернувся. На моїх очах з'явилися сльози. Серце стиснув біль. Бо я розуміла, що зараз це все скінчиться. Але те, що він сказав мені дуже допомогло.
- Катя. Ти та жінка, яку я можу покохати. Вибач. Я дуже боюся і не готовий знову ризикувати.
Деякі зустрічі відбуваються просто не вчасно... Наша зустріч із Юрою безумовно була не на часі. Звичайно, я не готова була його чекати. Але я вважаю, що нам пощастило побути ці два дні так близько один до одного. Завдяки нашому стрімкому, хоч і короткому роману, я зрозуміла, що, як і Юра, боюся кохати, але на відміну від нього вже готова йти в даному напрямку!
Післямова.
Після цієї розмови ми перестали спілкуватися. Потім почалася війна. І за пару днів до мого від'їзду з Харкова він приїхав до мене і привіз банку заморожених ягід. На прощання він міцно обійняв мене і пристрасно поцілував.
"Не на часі..." - думала я, проводжаючи його поглядом.
У той момент я відчула, що колись давно загасила у собі надію знайти жіноче щастя. "Щоб це не означало, але я стану щасливою!" - подумала я, дивлячись у його віддалену спину.
Почалися вибухи. Почуття стиснулися в кулак, налякані тепер реальною зовнішньою загрозою. Я побігла до свого облаштованого коридору, де чекало мене дві "опорні" стіни...
До зустрічі зі своїм жіночим щастям залишалося трохи більше року. Упевнена, що без цієї надії, що прокинулася у мене в ту мить, зустріч, яка чекала мене попереду, навряд чи була б можлива...
Дякую, Юро, за те, що ти був. Сподіваюся, ти теж знайшов своє щастя...
Зараз я дуже гарно розумію, що інколи, щоб стосунки склеїлися, і далі вже розвивалися природним чином, потрібна крапля везіння.
Не все повністю залежить від нас. Але - рівно стільки, щоб перестати битися з неминучим, залишаючись при цьому біля керма корабля під назвою "Власне життя".
Про ці опорні для мене усвідомлення і буде моя наступна розповідь.
Я довго не наважувалася писати про цього чоловіка. Надто яскраві були для мене ці два дні. Занадто гострі. Дуже особисті. Вразливо говорити про таке. Але і тримати в собі вже нестерпно. Як і рішення писати "у стіл".
Тим паче, що саме сьогодні я змогла усвідомити сенс того, що сталося. І тисячі пазлів склалися у картину, яка мені дуже сподобалася. І цю красу побаченого я нарешті готова показати.
Показати саме тобі.
*****
Новий рік пройшов максимально невдало. Моє романтичне побачення у новорічну ніч не виправдало моїх очікувань. І вже о 7.00 я прокинулася від похмілля власного розчарування із присмаком почуття провини. Стан був настільки огидним, що я вирішила сховатися від нього в свій мобільний. Однак, не дивно, що у новорічний ранок о сьомій усі мої знайомі ще спали.
Не спав лише він! Ще не знайомий, але вже мій рятівник: "Рятівник із Тіндера!" - весело прошепотіла я, бадьоро продовжуючи спілкування, яке зав'язалося о сьомій.
Він був, як склянка мінералки з холодильника в посушливий ранок, після дуууууже веселої вечірки.
Мій "Рятівник із Тіндера", назвемо його Юрою, теж не спав. І зрадів моєму ранньому онлайну на сайті не менше за мене. На будильнику було лише 7.15, а ми вже були захоплені новорічною грою. Гра називалася: "Де зустрітися двом жайворонкам у новорічний ранок?".
Ох, як же це було чудово! У розпал зими відчути себе кішкою, яка кричить біля зачинених вхідних дверей, бо відчула, що березень вже надворі. І тепер не хоче ні хвилини залишатися у нудній квартирі. Від якої віє смертельною нудьгою і самотністю, яку принесла ця зима...
Прекрасно, на контрасті з невдалою новорічною ніччю, перетворитися із розчарованої та втомленої жінки, якій скоро сорок, у юну діву, років двадцяти.
Жодного любовного похмілля, а тільки метелики в животі та грайливий настрій. Бажання спокушати, витворяти, нічого не чекаючи у відповідь.
Чудово відкрити в собі щось таке підліткове: коли здається, що ціле життя попереду! При цьому не хочеться втрачати жодної хвилини! Тільки жити-жити-ЖИТИ! До останнього подиху... ЖИТИ...
Юра заїхав до мене вже о 8.30. Я вибігла до нього зовсім не зібрана: не нафарбована та не причесана. У теплих колготках під старими джинсами. Зате з величезною валізою новорічних костюмів.
Від нього смачно пахло свободою, невимушеністю та мандаринами! Я одразу понюхала його за вухом. А він понюхав моє розпатлане волосся, сказавши, що йому смачно пахне мій шампунь. Ми засміялися. Цілком незнайомі один одному люди, але в чомусь вже дуже і дуже свої.
Звичайно ж я знала, що таке швидке зближення не дуже гарний спосіб для знайомства. Але тоді я не хотіла гальмувати. І виявилася правою! Не жалкую. Тому, що за останні роки мені не було так легко і світло. Ну, і як виявиться далі, ця зустріч мене дуже змінила. Допомогла стати ще більш собою.
..
Тоді, 1 січня, напередодні війни, ця зустріч була, як подарунок. Було відчуття, що ми знайомі тисячі років, але з якихось причин останніх років сто не бачилися. І тому дуже скучили, а тепер поспішаємо надолужити.
Дааааа, це максимально відповідне слово до нашого стану. Ми обидва скучили за близькістю тому, що виявляється довго були самотні...
Далі було неймовірно легке та повне задоволення спілкування до самого вечора. Це було схоже на казку. Бо будь-яке слово, рух, дотик і навіть вчинок давалися легко та невимушено. Наче безплатно.
Ми не могли наговоритись, насміятися, натанцюватись. То був дуже довгий і водночас несправедливо короткий день. Просто ми обидва зголодніли. І нам було мало... Мало один одного, та дуже добре разом.
Потім він відвіз мене додому. Я сама попросила. Ми важко прощалися, бо не хотіли один одного відпускати. Я увійшла до залишеної мною зранку квартири. Квартира виглядала наче з далекого минулого. І тоді я зрозуміла наскільки за ці десять годин змінилася сама...
Я ледве заснула від любовного збудження. І звичайно ж тієї ночі писала йому вірші. Багато віршів...
Далі нам було подаровано ще одну зустріч. Я спеціально пишу "подаровано", тому що було відчуття, що ні я, ні він не керуємо своєю долею. І саме це і зробило наш роман таким чарівним. Він виглядав, як подарунок, але був посланий як дар. Бо подарунок - це те, що безплатно. А дар - те, що потрібно випробувати, освоїти, приборкати.
Особисто мені наша зустріч була дана, як ліки, дія яких настає дуже повільно. І стає відчутною лише з часом. Маючи повільний і поступовий ефект, ця пігулка зцілювала моє серце через біль і любов. Потрібно було чимало часу, щоб ці почуття, що вивільнилися, прийняти й зрозуміти.
А далі ... Кохати знову, але вже ожилим серцем. Хай не його. То спочатку знов покохати себе...
Друга зустріч була зовсім іншою. У ній було менше нерозсудливості та пристрасті, але багато душевних розмов та близькості від впізнавання один одного не тільки через успіхи та перемоги, а й - через невдачі, обмеження та біль.
...
Того вечора ми показали один одному, як надколоти наші серця. Обидва були трохи збентежені та налякані. Але все одно тримали один одного за руки. Ми, як і раніше, були мало знайомі, але не були чужими: ні секунди, ні хвилини, ні години, ні дня. Тоді я зрозуміла, що поняття "свій" і "чужий" приходить з ірраціональної зони. І для цього відчуття не важливі ні статуси, ні спільне минуле, ні час, проведений разом. Для ірраціонального є лише "тут і тепер" та довіра. Довіра звичайно передусім собі.
Він знову відвіз мене пізно вночі додому. Я того вечора нічого не відчула. А він уже почав потроху йти ...
Перед сном він написав мені, що я забула свій термокухоль. Я напружилася. Це було різко...
На ранок він привіз мені мою кружку. Тоді я вперше відчула поряд з ним свою ніжність недоречною та надто гарячою.
Коли я зайшла додому і відкрила термокухоль, щоб його помити, то побачила там жменьку моїх улюблених цукерок. Я посміхнулась. Але в серці вже прокидався сум і туга. Він почав йти. А я не була до цього готова...
Я відчувала його віддалення. З дорослого чоловіка, який мене вразив своєю красою, силою та сміливістю, він перетворився на маленького хлопчика, який кличе та відштовхує одночасно. Мені було боляче. Я надто добре пам'ятала ті два дні та зовсім не хотіла його втрачати, відпускати.
Але довелося...
Він не міг знайти час на зустріч. Спілкувався лише у повідомленнях. Все було так зрозуміло. Але мені було боляче, і я не могла відпустити.
І тоді я вирішила сказати про свої переживання, розуміючи, що навряд чи зустріну взаємність у відповідь. Навіщо тоді казала?
Дуже часто мої клієнтки обговорюють зі мною своє небажання говорити чоловікові про свої почуття, якщо очевидно, що не буде взаємності.
"Мої почуття йому не потрібні!" - образливо відповідали жінки на моє: "Зроби це для себе! Вияви себе. Розкажи. Запитай із турботи про себе, а не з думками про нього".
Того дня настав час і мені наслідувати свою ж пораду.
Мені було соромно. Я боялась. Але я відчувала величезну цінність того, що відбувалося зі мною. І мені важливо було знайти вихід цим почуттям. Розповіді подругам та терапевту не допомагали. Мені був потрібний саме він!
І тоді я сама набрала номер і сказала, що хочу поговорити. Я гнала від себе думки та поради подруг: "Катю, ти нав'язуєшся!" , "Май гордість!" "Ти ганьбиш себе, цим з'ясуванням стосунків!", "Не виноси чоловікові мозок! Вони цього не люблять!".
Я гнала від себе ці сором'язливі фрази, тому що мені була цінна моя вразливість, що ожила! Вона зробила мене цілісною та знову живою! І я не хотіла її втрачати за жодних обставин. Його відмова вже не була здатна знов приспати те що в мені ожило.
- Юра, ти мені подобаєшся. Я б хотіла тебе й надалі впізнавати. Мені важливо, що відбувалося з нами ці два дні. Ти мені багато дав. Але я бачу, що ти змінився. Чи хочеш ти продовжувати те, що почалося у нас того новорічного ранку?
Кілька секунд тиші. Але в ці секунди, через його уривчасте дихання в трубці, я відчула, що він повернувся. На моїх очах з'явилися сльози. Серце стиснув біль. Бо я розуміла, що зараз це все скінчиться. Але те, що він сказав мені дуже допомогло.
- Катя. Ти та жінка, яку я можу покохати. Вибач. Я дуже боюся і не готовий знову ризикувати.
Деякі зустрічі відбуваються просто не вчасно... Наша зустріч із Юрою безумовно була не на часі. Звичайно, я не готова була його чекати. Але я вважаю, що нам пощастило побути ці два дні так близько один до одного. Завдяки нашому стрімкому, хоч і короткому роману, я зрозуміла, що, як і Юра, боюся кохати, але на відміну від нього вже готова йти в даному напрямку!
Післямова.
Після цієї розмови ми перестали спілкуватися. Потім почалася війна. І за пару днів до мого від'їзду з Харкова він приїхав до мене і привіз банку заморожених ягід. На прощання він міцно обійняв мене і пристрасно поцілував.
"Не на часі..." - думала я, проводжаючи його поглядом.
У той момент я відчула, що колись давно загасила у собі надію знайти жіноче щастя. "Щоб це не означало, але я стану щасливою!" - подумала я, дивлячись у його віддалену спину.
Почалися вибухи. Почуття стиснулися в кулак, налякані тепер реальною зовнішньою загрозою. Я побігла до свого облаштованого коридору, де чекало мене дві "опорні" стіни...
До зустрічі зі своїм жіночим щастям залишалося трохи більше року. Упевнена, що без цієї надії, що прокинулася у мене в ту мить, зустріч, яка чекала мене попереду, навряд чи була б можлива...
Дякую, Юро, за те, що ти був. Сподіваюся, ти теж знайшов своє щастя...
Автор статті Катерина Черепова — акредитована гештальт-терапевтка та супервізорка НАГТУ, ведуча груп та вебінарів, письменниця. Досвід в психології 18 років.
Інста
https://www.instagram.com/psychology.kati.v
Телеграмм
@KatiKati19
Фб