ТІНДЕР. ВІТАЛІК. МІСІЯ — ВЧАСНО РОЗЛУЧИТИСЯ

Якщо ви запитаєте мене, що мені дали сайти знайомств (включно Тіндер), і чи варто використовувати цю платформу для пошуку стосунків, то я впевнено відповім: "А чому б і ні?" Додавши через кому, що цей сайт знайомств допоміг мені подорослішати. І навіть в якийсь момент став потужною терапією для моєї жіночності: кімнатою із кривих дзеркал, у якій я кілька років проходила свою жіночу ініціацію.

Про одного з таких "дзеркал", назвемо його Віталієм, я розповім вам в своєму сьогоднішньому оповіданні.

Здається це була п'ятниця, коли у мене стався метч (збіг симпатій) з одним із чоловіків Тіндера. Далі доволі симпатичний хлопець мені написав, що хоче запросити мене на каву.

- Київ, - сумно констатувала я цей не дуже приємний територіальний факт.

- І що? - негайно пілікнуло від мого співрозмовника.

- Ти не приїдеш, - подумала я. А в голос сказала:

– Тіндер каже, що між нами 240 км. Чи не далеко їхати на каву?

Тут зроблю невеликий відступ, щоб ви зрозуміли контекст ситуації, в яку я була понурена на той момент.

З початком повномасштабної війни більшість чоловіків на сайті стали, ну дуже важкі на підйом. Таке я відмічала і до війни у Харкові. Наприклад, один чоловік, який у пандемію приїхав до мене з іншого кінця міста, хвилин тридцять розповідав, який це нині подвиг для чоловіка! Особливо коли тобі вже не двадцять, а цілих сорок! Зібратися. Кинути своє вже цілком затишне та облаштоване холостятське життя. Взяти на себе відповідальність за організацію та фінансову оплату побачення. І це все "напруження" без будь-яких гарантій про позитивний результат. І річ навіть не про секс.

Просто важко себе чимось здивувати, коли тобі сорок, і ти вже багато бачив. Не дуже приємно було почути таке зізнання.

І подібних одкровень за роки перебування на сайті я чула чимало. На жаль... Ну, що поробиш, такі чоловіки тоді дуже часто потраплялися мені на моєму шляху вільної жінки .

Крім того, чотири дні тому, зі мною раптово розірвала стосунки дуже близька моєму серцю людина. І я якраз проживала болісне усвідомлення, що чоловік, який мені дорогий і близький, до мене не приїде ні заради кави, ні заради стосунків...

Але повернемося до Віталіка із Києва.

Мій скепсис, щодо його приїзду, Віталік прийняв, як виклик! Сказав, що із задоволенням приїде побачити мене та Черкаси заразом. Але, перш за все, я дещо повинна про нього знати...

"Ну, починається! - Подумала я і в принципі не помилилася ..."

Віталік відразу зізнався (за це, звичайно, йому велика подяка за чесність), що зараз знаходиться на стадії гострого розриву відносин. Два місяці тому він остаточно з'їхав від дружини. Але питання з розлученням ще не вирішено. У подружжя лишилася спільна дворічна дитина і дружина шантажує чоловіка часом та спілкуванням із сином. Цей розрив для Віталика супроводжується тяжкою провиною перед дитиною. І не менш важкою та пекучою ненавистю до дружини. Тому зараз він не шукає серйозних стосунків, але має велику потребу у спілкуванні та жіночої підтримки.

Я ж ніколи не розглядала стосунки з одруженим чоловіком. Більше того я таких боялася й уникала. Тому одним із головних питань, які я ставила перш ніж погодитися на побачення зазвичай було: "Чи вільний ти зараз у юридичному та емоційному плані?" та " Як давно закінчилися твої останні близькі стосунки?".

Виходить Віталік із Києва мені зовсім не підходив. І я навіть про це йому написала.

Але потім раптом згадала, що наразі я сама знаходжуся у схожій ситуації. Як я вже написала вище, мої близькі стосунки дуже болісно обірвалися лише тиждень тому. І серце моє звичайно ж було зайняте. Бо припиняти кохати одним днем та відрізати те, що досі живе я ніколи не вміла. Але цього разу я вирішила для себе, що не маю бажання страждати в ізоляції, уникаючи спілкування з цікавими мені чоловіками.

І в цьому плані Віталік був посланий мені, як можливість нового досвіду. З одного боку піти на зустріч власним страхам (одружених чоловіків), з іншого - спробувати по новому для себе пережити розставання.

Чи був мені цікавим Віталік? Так! І саме тим, чим відштовхнув би в іншій ситуації. Цей чоловік, як і я проживав болісне розставання. І тому, як ніхто інший міг мене зрозуміти. І, що особливо важливо, готовий був із Києва приїхати, щоб підтримати мене і себе.

І цей контекст з відстанню був наче пластир - на мою добряче поранену минулим романом душу. Тому я ризикнула. Відмовившись від своїх правил, я сміливо сказала йому: "Приїжджай!"

Сказано - зроблено. Віталік з Києва відразу після моєї згоди взяв вихідний і приїхав скуштувати зі мною смачну каву на кілька годин. Тоді, як сама дорога зайняла втричі більше часу. Це було дуже приємно.

Ми чудово провели ці дві години. І те, що раніше мене дуже відштовхувало – у новому контексті мене приваблювало. Ми скаржилися один одному на свої стосунки і завдяки цьому відчували себе не самотніми. Я була здивована таким станом речей. І тим, що дозволила собі прожити досвід, якого все життя уникала. Але мої почуття не могли мене обдурити: спілкування з Віталіком мене зцілювало.

.. І це було цінно для мене. Я була вдячна.

Так почалося наше спілкування. Я навіть несміливо назву ці зустрічі - онлайн і його приїзди на каву, як короткотривалий роман. Це не були любовні стосунки у сенсі чогось серйозного, того, що має довгострокову перспективу. Але це було якесь зовсім інше кохання, невідоме мені раніше.

Своїми побаченнями ми допомагали один одному пережити свій серцевий біль.

Ми обидва розуміли, що ці відносини саме для цього. Навчитися проживати втрату не лише в одному стражданні, а й помічаючи багато цікавого і радісного крім особистого горя всередині.

Наші такі стосунки, де ми активно переписувалися, влаштовували побачення – онлайн і навіть організували три чи чотири живі зустрічі, тривали два місяці.

Потім я з'їздила до Віталіка з візитом у відповідь до Києва. Ми чудово погуляли військовою столицею. Я повернулася додому і через пару днів ми розлучилися.

Це було одне з найпростіших і найзрозуміліших розлучень у моєму житті. Ми просто виконали наше призначення. І з взаємною легкістю та вдячністю відпустили один одного. Бо стало зрозуміло, що далі кожен з нас має йти вже один...

Усього два місяці... Цілих два місяці! І ці стосунки виявилися моєю терапією. Вони навчили мене найважливішому на той момент – відпускати!

Я дуже рада та вдячна за те, що саме такий чоловік трапився у моєму житті. І не менш рада і вдячна собі та Віталіку з Києва, що ці стосунки так вчасно закінчилися.

А чи маєте ви позитивний досвід розлучення?

https://www.instagram.com/psychology.kati.v

@KatiKati19

https://www.facebook.com/share/mf1uY6pWFXNnhLui/